Будучи людиною не ласою до модних течій, у тому числі в Інтернеті, я довгий час обходив різні віртуальні співтовариства і соціальні плюшки стороною. Розумно вважаючи, що нічого нового і корисного я там почерпнути не зможу, я відкладав свій факт присутності в яких-небудь "Однокласниках" до останнього. Але одного разу чи то нудьга, чи то нездорову цікавість взяли в цій в'язкій штовханині верх, і я набрав в пошуковій системі знайоме багатьом словосполучення "однокласники".
Тоді ще реєстрація була безкоштовною(потім творці мережі раптом вирішили на цьому заробити, викликавши в Рунеті смачну хвилю гуано у свою адресу), тому мені не довелося слати SMS. Нашвидку проглянувши помаранчеву заставку, я приступив до набивання своїх особистих даних в дбайливо підготовлені форми. Запнув нав'язливі думки про "загальну теорію змови" в самий запорошений куточок свого горища, я чесно розписав свої пристрасті в їжі, улюблені фільми, музику і природну відразу до будь-яких видів активного відпочинку.
Дійшовши до графи "Місце навчання", я із здивуванням зрозумів, що вчився, як мінімум, в декількох учбових закладах. У списку значилася середня школа номер. цать, просто школа, гімназія і навіть приватний ліцей з тим же порядковим номером. Почухавши ріпу, я зробив припущення, що усі ці дослідження так чи інакше співвідносяться користувачами з тим самим обшарпаним усередині і обробленим сайдингом зовні будівлею, де я провів перші п'ять років свого навчання. Доречно зауважити, подібні думки прийшли в голову не одному мені, у зв'язку з чим в "Однокласниках" аккаунти часто дублюються в різних співтовариствах, вносячи в структуру сайту деяке сум'яття.
Відучившись також в декількох інститутах — мій рідний внз був представлений на сайті в п'яти різних іпостасях, — я дійшов до пункту "Місце роботи" і із задоволенням усвідомив, що, на відміну від своїх однокласників і одногрупників, колег по своїх численних місцях роботи я на своїй сторіночці бачити зовсім не мрію. Заспокоївшись, я прийняв соломонове рішення, додавши лише одне підприємство, де я відпахав пару років після випуску.
Настав час найсмачнішого — пошуку споріднених душ з добре забутого минулого.
Перекурив, я почав методично переглядати співтовариства на предмет наявності знайомих облич і прізвищ. Збудження швидко змінилося втомою очей і нервовою панікою. Обличчя тридцятирічних мужиків і жінок стали нестримно плутатися в мозку, подвійні жіночі прізвища чомусь нагадували про втрачену дворянську спадщину, і я прийняв рішення охолодити запал. Перебравши найочевидніші варіанти, я розіслав майже шістдесят запрошень стати моїм другом колишнім однокласникам, однокурсникам, колегам по роботі і пасіям. І забув про "Однокласників" майже на тиждень.
По поверненню з відрядження мені подумалося, що непогано б розібрати в пошті спам, який наполегливо валився тоннами, незважаючи на усі хитрощі і фільтри. Побачивши в теці що "Входять" двозначна кількість нових листів, що прагнула стати тризначним, я радісно приготувався мітити спамерів, але тут згадав про свою реєстрацію. Друзі на мене посипалися як з рогу достатку.
Розглядаючи фотки, я дізнавався багато чого нового про тих, кому колись дарував квіти, з ким пихкав в курилці інститутського туалету і пив пиво замість нудних до знемоги лекцій. У змарнілих чоловічих особах, що погладшали/, я насилу обчислював тих, що настирних, що шкодять, що стріляли в мене мокрі грудочки тетрадного паперу на алгебрі, і ботаніків, що сиротливо підпирали батареї на змінах. Жіночі анкети теж не балували одкровеннями — більшість моїх колишніх подруг щасливо посміхалися з фотографій, стискаючи в руках рожевощоких карапузів, або тужливо лежали на піску якого-небудь забугорного пляжу, млосно прикриваючи проблемні місця.
З мужиками було дійсно простіше. Спектр інтересів варіювався від "Я і моя тачка" до "Я на тлі місця, куди вам ніколи не добратися". Рідкісні екземпляри наважувалися розмістити матеріали з дітьми або, Боже, упаси, дружиною. У чоловічих анкетах за кілометр відчувалася навмисна відчуженість, аскетизм, мінімалізм і інші "ізми", що примушують припускати, що як мінімум дві третини моїх колишніх знайомих сьогодні працюють в контррозвідці, а відпочивають переважно у важкодоступних, але істинно заповідних місцях.
Інша справа жінки. Тут трансформації були видні неозброєним оком. Для себе я умовно поділив усі жіночі анкети на дві категорії. Перша — давно забуті і мало чим примітні пані, чию дружбу я підтвердив, навіть не спромігшись розмінятися такими, що набили оскому "привітом" і "як справами". Їх доля мене цікавила мало тоді, тому і зараз сильно витрачати час на спілкування я не прагнув.
Друга група включала колишніх подруг. Любовні спогади підстібали мене пильно вдивлятися в сухі фотофакти нинішнього життя моїх колишніх захоплень. Серед них були як кинуті мною, так і ті, хто відкинув мою тонку натуру. Із завзятістю, гідною кращого застосування, я ретельно аналізував їх сторіночки, намагаючись самому собі довести, як мінімум, що їх життя в моїй відсутності чогось втратила. Повинен визнати, друзі, цей факт не підтвердився. Із сторінок "Однокласників" на мене поглядали ситі, задоволені кар'єрою і особистим щастям особи.
Перебравши купу листів, я устаканил кількість друзів в районі декількох десятків, несподівано усвідомивши, що лише одиниці з цього натовпу реально цікаві мені в плані спілкування. З більшістю новознайдених контактів я понуро перекинувся парою нічого не значущих фраз, на чому наша "дружба" і закінчилася. З деякими я згодом зустрівся і навіть виніс для себе щось приємне в плані спільного дозвілля, але очікуваного почуття ностальгії і, тим більше, радості так і не відчув.
Моя сторіночка в "Однокласниках" жива досі. Час від часу я заходжу на неї, щоб привітати кого-небудь з днем народження або просто щоб убити час, що невблаганно вбиває мене. Багато профілів(у тому числі і мій) вже давно не міняються, свідчивши про те, що я не самотній у своєму розчаруванні. Проект обріс рекламними оголошеннями, платними фішками, непотрібними прибамбасами. Хтось щотижня міняє собі статуси і наполегливо розміщує фотографії після кожної поїздки на відпочинок. Хтось, так само як і я, періодично відвідує ресурс, не усвідомлюючи потребу подібного відвідування.
Чи стали "Однокласники" для мене одкровенням? Навряд чи. У особах знайомих і навіть родичів насилу вгадуються раніше улюблені або ненависні риси, ці люди давно перестали бути частиною мого життя. Не сперечаюся, хтось рахує "Вконтакте", Facebook і тих же "Однокласників" потрібними і корисними ресурсами, що дозволяють не лише підтримувати старі зв'язки, але і навіть налагоджувати нові стосунки. Моя думка на цей рахунок така — ті люди, яких ми не хотіли забути, завжди будуть надійно збережені в нашій пам'яті і серцях. Виняток становлять узи дружби або спорідненості, розірвані внаслідок обставин непереборної сили, але це вже, швидше, тема передачі "Чекай мене".
